Психологія як наука ніколи б не дала людству стільки цінної інформації про тонкощі поведінки та функціонування людини, якби вона не була експериментальною. Саме експерименти дають можливість підтвердити або спростувати певні гіпотези, і тим самим з’ясувати факти, що цікавлять дослідника.
Здавалося б, що психологічні експерименти несуть в собі благородні цілі – вивчення людини, емоцій, діяльності тощо, але далеко не всі досліди були гуманними та етичними. В цій статті ми розповімо вам про 10 найжорстокіших експериментів в психології.
1. Експеримент Мілгрема
Дослідження Стенлі Мілгрема з Єльського університету було описане в 1974 році в книзі “Підкорення авторитету: експериментальне дослідження”. В експерименті брали участь дослідник, піддослідний і актор, який грав роль іншого піддослідного. На початку експерименту між піддослідним і актором “за жеребкуванням” розподілялися ролі “вчителя” та “ учня”. В дійсності досліджуваному постійно надавалась роль “вчителя”, а актор завжди отримував роль “учня”. Вчитель отримував пояснення, що ціль експерименту – виявити нові методи запам’ятовування інформації. Але реальною метою було дослідити поведінку досліджуваного, що отримував вказівки від дослідника, які розходилися з його внутрішніми поведінковими нормами.
Учня прив’язували до крісла з електрошокером. Як він, так і вчитель отримували демонстраційний удар струмом в 45 вольт. Після цього вчитель йшов в іншу кімнату звідки повинен був по гучномовцю віддавати учню прості задачі на запам’ятовування. За кожну помилку, досліджуваний мав тиснути на кнопку, і учень отримував удар струмом, при чому зі збільшенням похибок вчитель мав підвищувати напругу на 15 вольт. В дійсності учень, тобто актор, лише робив вигляд, що отримує удари струмом.
В певний момент актор починав вимагати зупинити експеримент. Вчитель починав вагатися, а дослідник на це відповідав: “Експеримент вимагає, щоб ви продовжували”.
У міру зростання напруги струму актор демонстрував все більші муки. Потім він починав стогнати і врешті зривався на крик. Експеримент тривав до позначки напруги в 450 вольт. Якщо ж вчитель продовжував сумніватися, експериментатор запевняв його, що всю відповідальність за результати досвіду і безпеку учня він повністю бере на себе.
Результати виявилися шокуючими: 65% вчителів дали учням розряд в 450 вольт, знаючи, що воеи при цьому відчувають страшний біль. Більшість піддослідних підкорилися вказівкам експериментатора і карали учня електрошоком. Цікаво, що з 40 піддослідних жоден не зупинився на 300 вольт, лиш п’ятеро відмовилися підкорятися після цього рівня, а 26 вчителів з 40 дійшли до кінця експерименту.
Як висновок, людина схильна не тільки бездумно підкорятися авторитету і виконувати вказівки, що суперечать її переконанням, але ще і знаходить собі виправдання у вигляді отриманого наказу.
2. Набута безпорадність
В 1966 році психологи Марк Селінгман та Стів Майер провели серію експериментів на собаках. Тварин розділили на три групи і помістили в різні клітки. Контрольну групу незабаром відпустили, не заподіявши їй ніякої шкоди, друга група собак була підвержена ударам струму, які повторювались з певною частотою, і які можна було зупинити натисканням важеля зсередини, а тваринам третьої групи пощастило найменше:вони отримували раптові удари струму, зупинити які було неможливо.
В результаті у собак виробилася «набута безпорадність» – стійка реакція на неприємні подразники. У тварин з’явилося переконання в їх безпорадності перед зовнішнім світом, а незабаром у нещасних тварин з’явилися ознаки клінічної депресії.
Через деякий час собак з третьої групи випустили з кліток і розмістили у відкритих вольєрах, з яких можна було легко втекти.
Згодом собак знову піддали дії електричного струму, але жодна з них не втекла. Тварини просто пасивно реагували на біль, сприймаючи її як щось неминуче. З попереднього досвіду собаки твердо засвоїли, що втеча для них неможлива, і тому спроб звільнитися вони навіть не намагалися робити.
За результатами цього експерименту вчені припустили, що реакція людини на стрес схожа на собачу: люди також стають безпорадними після декількох невдач, що йдуть одна за одною. Але чи вартував такий передбачуваний висновок страждань нещасних тварин?
3. Джерело відчаю
Ці жорстокі експеримент був проведений Гаррі Харлоу в 1960 році на мавпах. В ході розробок тесту інтелекту для мавп, Харлоу вирішив ізолювати на деякий час мавпенят від їх матерів та ровесників. У своїх дослідженнях він писав, що мавпочки, яких розлучали з матерями, починали проявляти рідкісну прихильність до махрових рушників, викладених на підлозі клітки. Вони стискали їх в своїх кулачках та міцно обіймали. Прихильність на той момент трактувалася лише в рамках харчового підкріплення. Вважалося, що немовля любить матір, тому що та втамовує його голод.
Щоб перевірити цю гіпотезу, дослідник змайстрував сурогатну матір з дротяної сітки, до якої був прикріплений сосок, наповнений мавпячим молоком. Крім цього він змайстрував і м’яку сурогатну матір, у якої не було соска, але вона була обгорнута махрової тканиною. Далі в клітки з двома сурогатними матерями запускали новонароджених дитинчат.
Мавпенята, за відсутності справжньої матері, переносили свою прихильність на сурогатних матерів, зроблених з матерії. На дротяну мати вони забиралися лише тоді, тільки коли відчували голод. Махрова мати не мала соска і не могла їх нагодувати, але дитинчата поверталися до неї знову і знову.
Гаррі Харлоу зуміти донести те, що дотики матері життєво необхідні дитині. Він оприлюднив дані, які ясно давали зрозуміти: для малюків більш важливою є мати, до якої можна доторкнутися, ніж мати-годувальниця.
Все було б чудово, але протягом наступного року Гаррі Харлоу побачив, що доросліючи, мавпочки стають не зовсім адекватні. Під час прогулянок, коли він випускав їх з кліток, тварини уникали спілкування, замість того, щоб грати один з одним і утворювати пари і групи. Самці постійно піддавалися нападам самок. А в деяких спостерігався свого роду аутизм: вони розгойдувалися, кусали себе до крові і відгризали власні пальці. Згодом Харлоу визнав, що дитинчата, вирощені сурогатними матерями, страждають емоційними порушеннями.
Тепер його цікавило питання про те, що викликає депресію і що може її вилікувати. В першу чергу він шукав ліки для людей.
Спеціально для свого нового психологічного експерименту він придумав і розробив ізольовану камеру, в яку поміщали мавпочку. Вона сиділа скорчившись, пригнувши голову і абсолютно нічого не бачучи. Дослід тривав близько шести тижнів. Тварину годували крізь отвір, закритий спеціальним екраном, внизу камери. Мавпа, випущена з цієї жорстокої камери, страждала важкими психозами і мала всі ознаки повністю зруйнованої психіки. Гаррі Харлоу створив модель психічного захворювання, але, не дивлячись на всі свої старання і зусилля, він не зміг повернути тварині попередній нормальний стан. Це пристосування отримало назву «джерело відчаю».
4. Експерименти Лендіса
В 1924 році Каріні Лендіс із університету Мінесоти почав дослідження людської міміки. Експеримент мав на меті виявити загальні закономірності роботи груп м’язів обличчя, що відповідають за вираження окремих емоційних станів, і знайти типову міміку для страху, сорому тощо. Досліджуваними стали його власні студенти.
Дослідник намалював на обличчях своїх піддослідних лінії коркової сажею, щоб зробити їх міміку більш виразною. Після цього Лендіс демонстрував їм те, що могло викликати сильні емоції: змушував нюхати аміак, слухати джаз, дивитися порнографічні фільми і засовувати руки у ємності з жабами. У момент, коли на обличчях студентів з’являлися емоції, вчений їх фотографував.
Останнє випробування, яке Лендіс приготував для своїх студентів, просто обурило багатьох вчених. Лендіс наказав кожному піддослідному відрізати голову у живого щура. Спочатку всі учасники експерименту категорично відмовлялися це зробити, багато хто навіть плакав і кричав, але в підсумку більшість з них таки погодилися. Багато учасників експерименту в житті навіть мухи не скривдили і не уявляли собі, як слід виконати такий наказ.
В результаті тваринам заподіяли багато болю, а своєї мети експеримент не досягнув: ніякої закономірності у виразі обличчя виявити вченому так і не вдалося, але психологи отримали черговий доказ того, що люди можуть легко підкоритися авторитету і зробити навіть те, що в звичайному житті ніколи не зробили б.
5. Стенфордський тюремний експеримент
Філіп Зімбардо в 1971 році вирішив дослідити поведінку і соціальні норми індивідів, поміщених в нетипову для них обстановку тюрми і змушених грати ролі ув’язнених або наглядачів. Для цього в підвалі факультету психології було обладнано імітацію тюрми, а 24 студентів-добровольців було розділено на групи “ув’язнених” та “наглядачів”.
Передбачалося, що ув’язнені будуть поставлені в ситуації, в яких будуть відчувати особистісну дезорієнтацію і деградацію, аж до повної деперсоналізації, а наглядачі не отримали спеціальних інструкцій для своїх ролей, їм лише була надана установка на створення у ув’язнених відчуття страху та контролю.
Ув’язнені були одягнені в навмисне погано підібрану форму без нижньої білизни і гумові шльопанці. Зімбардо стверджував, що такий одяг змусить їх прийняти «незвичну поставу тіла» і вони будуть відчувати дискомфорт, що сприятиме їх дезорієнтації. Їх називали тільки за номерами замість імен. Від ув’язнених вимагали надягати тугі колготки на голову, щоб зобразити голені голови новобранців, і носити браслет в’язня на нозі.
Спочатку студенти не дуже розуміли, яким чином їм слід грати свої ролі, але другий день експерименту все розставив на свої місця: спалахнуло повстання в’язнів, що було жорстоко придушене наглядачами. Надалі, наглядачами була розроблена спеціальна система привілеїв, покликана роз’єднати ув’язнених і посіяти серед них недовіру один до одного – щоб зробити їх слабшими, адже поодинці вони не такі сильні, як разом.
В результаті система контролю настільки посилилася, що в’язнів не залишали на самоті навіть в туалеті. У них масово з’явилися емоційні розлади, депресія, безпорадність. Коли ув’язненим задавали питання, як їх звуть, багато хто з них називали лише свій номер. А питання про те, як вони планують вибратися з в’язниці, просто ставив їх у глухий кут.
Як виявилося, в’язні настільки вжилися у свої ролі, що почали відчувати себе реальними ув’язненими, а студенти, яким дісталася роль наглядачів, відчули реальні садистські емоції і наміри по відношенню до людей, які ще кілька днів тому були для них хорошими друзями. Обидві сторони, здавалося, абсолютно забули, що все це лише експеримент.
Це дослідження мало тривати на два тижні, але через 6 днів від початку його припинили достроково з етичних міркувань.
6. “Жахливий” експеримент
В 1939 році Уендел Джонсон із університету Айови і його аспірантка Мері Тюдор провели шокуючий експеримент з участю 22 дітей-сиріт. Дітей розділили на дві групи: контрольну та експериментальну. Половині піддослідних дітей експериментатори постійно говорили, що їх мова бездоганна. В експериментальній групі дослідники єхидно висміювали найменші вади мовлення у дітей, в кінці кінців називаючи їх жалюгідними заїками.
В результаті у багатьох дітей другої групи, які до цього не мали ніяких проблем з мовленням, розвинулося заїкання, причому воно збереглося на все життя. Цей експеримент, який пізніше назвали жахливим, дуже довго приховували від громадськості через страх зіпсувати репутацію Джонсона. Але пізніше подібні досліди також проводилися над ув’язненими концтаборів у нацистській Німеччині.
У 2001-му році університет штату Айова офіційно попросив вибачення у всіх потерпілих від експерименту. Але це аж ніяк не компенсує причинені їм наслідки експерименту.
7. Хлопчик, вихований як дівчинка (1965 – 2004)
У 1965-му році 8-місячному хлопчику Брюсу Реймеру зробили обрізання за порадою лікарів. Але хірург, який проводив операцію, припустився помилки, і хлопчикові повністю пошкодили пеніс. Батьки дитини звернулися зі своєю проблемою до психолога Джона Мані. Він порадив їм «простий», на його думку, вихід із ситуації – змінити стать дитини і надалі виховувати Брюса як дівчинку.
Згодом, Брюс став Брендой, а нещасні батьки навіть і не здогадувалися, що їх дитина стала жертвою експеримету Мані. Він давно шукав можливість довести те, що статева приналежність людини обумовлена не природою, а вихованням, тому Брюс став ідеальним об’єктом для такого спостереження.
По мірі дорослішання Брюса Мані публікував звіти про «успішний» розвиток свого піддослідного. Він стверджував, що дитина поводиться як маленька активна дівчинка і що її поведінка дуже відрізняється від чоловічої. Але як і рідні вдома, так і вчителі в школі спостерігали у дитини типову поведінку хлопчика.
Крім того, батьки, які приховували від дитини жорстоку правду, відчували на собі дуже сильний емоційний стрес, в результаті якого у матері виникли суїцидні нахили, а батько почав сильно пити.
У той час, як Брюс-Бренда вже став підлітком, йому почали давати естраген, щоб активувати ріст грудей. Незабаром доктор Мані став наполягати ще на одній операції, в результаті якої Бренді повинні були сформувати і жіночі статеві органи. Але раптом Брюс-Бренда збунтувався і категорично відмовився робити операцію. Після цього хлопчик і зовсім перестав приїжджати на прийоми до Мані.
Життя дитини було покаліченим. Він зробив три спроби самогубства, остання з яких закінчилася комою. Але Брюс одужав і почав боротьбу за повернення до нормального людського життя. Він змінив свій імідж на чоловічий і взяв ім’я Девід.
У 1997-му році йому довелося пережити цілу серію операцій, щоб повернути собі фізичні ознаки статі. Незабаром він навіть одружився на жінці і усиновив її трьох дітей. Але щасливого кінця у цій історії не було: після розлучення з дружиною в травні 2004-го року Девід Реймер покінчив життя самогубством у віці 38 років.
8. Малюк Альберт
Джон Уотсон в 1920 році займався дослідженням природи страху і фобій. Для свого експерименту Уотсон обрав піддослідним 9-місячного хлопчика Альберта. Вчений цікавився можливістю формування реакції страху щодо тих об’єктів, які раніше страх не викликали. Досліджуючи малюка Альберта, Уотсон перевіряв можливість формування у дитини емоційної реакції боязні білого щура, при тому що малюк зовсім не боявся щура і навіть любив з ним гратися.
Протягом двох місяців Альберту показували ручного білого щура, вату, маску Санта-Клауса з бородою, білого кролика і т.п. Через два місяці хлопчика посадили на килимок і дали пограти з щуром. Спочатку дитина взагалі не відчувала ніякого страху і спокійно взаємодіяла з твариною. Але потім Уотсон за спиною дитини почав бити залізним молотом по металевій пластині кожен раз, коли хлопчик торкався до щура. Стало помітно, що після повторення ударів Альберт почав уникати контакту з щуром. Через тиждень дослід повторили – в цей раз вдарили по пластині п’ять разів при запуску щура в колиску до дитини. Побачивши щура, Альберт починав плакати.
Через кілька днів Уотсон вирішив перевірити, чи буде дитина відчувати страх перед схожими об’єктами. В результаті з’ясувалося, що хлопчик почав боятися білого кролика, вати, маски Санта-Клауса, хоча при показі цих предметів Уотсон ніяких звуків вже не видавав. Вчений зробив висновок про перенесення реакцій страху, припустивши, що більшість страхів, антипатій і тривог дорослих насправді формуються ще в глибокому дитинстві. На жаль, Уотсону так і не вдалося позбавити Альберта набутої фобії: вона закріпилася у нього на все життя.
9. Дослідження впливу наркотиків на організм
Дане дослідження проводилося в 1969 році на тваринах, а саме на щурах та мавпах, так як вони вважалися найбільш подібними людині по фізіології. Мета у експеримента була досить благою, а саме виявити швидкість і ступінь звикання організму до наркотичних засобів, з подальшою розробкою ліків від наркозалежності.
Тварин навчали і привчали самостійно приймати за допомогою впорскування чергову дозу певних наркотиків, серед яких були амфетамін, кокаїн, кодеїн, морфін і багато інших. Як тільки вони навчилися приймати кожну наступну дозу наркотиків самостійно, дослідники почали спостереження, залишивши при цьому піддослідним величезну кількість препаратів і надавши повну свободу дій. Тварини були в досить розгубленому стані, деякі з них в паніці робили спроби до втечі, при цьому вони калічилися і не відчували власного болю, оскільки знаходилися під впливом наркотиків.
Мавпи, що вживали кокаїн, страждали від конвульсій і галюцинацій, виривали собі фаланги пальців. Амфетамінозалежні – повисмикували у себе всю шерсть. Ті тварини, що вживали суміш кокаїну і морфіну, вмирали протягом 2 тижнів після початку прийому препаратів.
Так, експеримент дав свої результати по вивченню впливу наркотиків на організм, але методи досягнення цього результату важко назвати гуманними.
10. Проект “Аверсія”
В період з 1970 по 1989 роки в армії ПАР здійснювалася секретна програма по очищенню армії від військовослужбовців нетрадиційної сексуальної орієнтації. Ряд експериментів був направлений на зміну сексуальної орієнтації, в ході якого тих, кого підозрювали в гомосексуальних нахилах, відправляли у військові психіатричні відділення. Кого не вдавалося «вилікувати» за допомогою застосування наркотиків, піддавали аверсійному лікуванню, лікуванню з використанням гормональних препаратів, і іншим радикальним медичним і психіатричним методам, серед яких також хімічна кастрація і операція зі зміни статі.
До відома, аверсійне лікування або лікування відразою є психологічним методом, в якому застосовуються різні подразники, спрямовані на створення у пацієнта почуття огиди до тієї чи іншої небажаної форми поведінки. В даному випадку аверсійне лікування проводилося лікарями некоректно. Солдатам- гомосексуалістам давали фотографії оголених чоловіків, а потім застосовували електрошок. Далі в якості позитивного стимулу їм показували сторінки журналу «Плейбой» з зображеними на них сексуальними дівчатами. Все б нічого, от тільки в традиційній практиці напруга повинна нагадувати маленький укол шпильки, але в даному випадку воно було настільки сильним, що з «хворого» злітало взуття.
В подальшому керівництво експерименту вдалося до ще жорстокіших заходів – гомосексуальні чоловіки і жінки були змушені проти своєї волі піти на операцію зі зміни статі. У підсумку, не зумівши змиритися з тим що сталося, багато хто з них закінчив життя самогубством.
