Українська повстанська армія (УПА) розвинула широку підпільну війну. Протягом усієї II Світової війни активно споруджували таємні схрони та криївки. Вони активно будували таємні укриття на території, куди увійшли радянські війська. Причому в цьому мистецтві домоглися чималих успіхів, часом демонструючи винахідливість і масштабність.
Виникнення
Криївки почали використовувати у визвольному русі 1917-1920-х років. Вони будувались учасниками антибільшовицького руху. Місцем розташування криївок були ліси Наддніпрянщини та Полісся. Призначались ці споруди для переховування у холодну пору року, особливо в час, коли випадав сніг і вистежити повстанську групу можна було за відбитками на снігу. Перші криївки у Західній Україні були створені в 1930-х роках. Вони призначалися для розміщення нелегальних друкарень та зберігання забороненої польською владою друкованої продукції.
Вересень 1939 року ознаменувався радикальними змінами в житті Західної України. Після локальних повстань та нападів на польські військові й поліційні підрозділи оунівці зібрали певну кількість зброї (вісім тисяч гвинтівок, пістолетів і кулеметів, сім гармат, один танк, вісім літаків). Усе це слід було якось заховати, аби воно не стало легкою здобиччю для більшовиків. Відтак з’являється новий вид криївок — криївки-склади зброї. Їх, як і друкарні, облаштовували зазвичай у селах: непомітно будували тоді, коли хтось із членів або симпатиків ОУН споруджував нову хату, стодолу, погріб чи хлів.
Так само місця під склади боєприпасів чи друкарні облаштовували й на початку німецької окупації. 1943 року, коли кількість повстанських відділів стрімко зростала, поширилася практика створення криївок для складування харчових запасів, одягу, взуття, засобів гігієни тощо.
Будівництво та маскування
Криївки, як правило, будували в густому лісі або в заростях чагарнику, поблизу струмка або річки. При спорудженні криївок обов’язково дотримувалися правил конспірації. Кожну криївку будували ті підпільники, які мали в ній перебувати, отже про місце її розташування, окрім них, ніхто не знав. Аби приховати викопану землю, її або викидали в річку неподалік, або виносили у свіжозоране поле. Критеріями вибору місця для криївки були непомітність, недоступність для ворога, добра можливість для відступу. Тому це міг бути і ліс, і населений пункт.
За формами криївки дуже різнилися: від невеликих схованок для одного-двох повстанців до просторих багатокімнатних приміщень. Основою криївки служила яма глибиною три-чотири метри – землянка. Її стіни виготовляли з дерев’яних стовпів, а на стелю клали два накати колод. Бункери обладнали вентиляційними отворами, виводячи їх на поверхню, через стовбури дерев.
Вхідні двері – “дучки” – в подібних землянках теж ретельно маскувалися. У ролі таких “воріт”, як правило, виступав ящик, заповнений землею, в яку деколи навіть садили молоді деревця. Іноді виходи з бункера маскували під пні, колоди, а якщо схрон був у сільському дворі – то й під купу сміття, стіг сіна або собачу будку.
Найскладнішими були криївки, влаштовані в землі й розраховані на доволі велику кількість людей, які мали жити й працювати без виходу назовні впродовж чотирьох-п’яти місяців (шпиталі, підпільні друкарсько-видавничі осередки, штаби тощо). Вони мали кілька виходів, вентиляційну систему, пічне опалення й дрова, автономні криниці, склади з харчами та ліками, запаси нафти або гасу, достатню кількість зброї, технічні засоби для тиражування пропагандистської літератури, туалетні приміщення, житлові кімнати, дво- або триповерхові піли для спання, радіоприймачі з автономним живленням, ручні динамомашини тощо. Проекти криївок часто розробляли повстанці з інженерною освітою. У побудові схованок та їх конспірації проявляли неабияку винахідливість. Приміром, у селі Підгайчики Глинянського району на Львівщині радянські військові виявили криївку в куполі церкви. 
Внутрішнє облаштування та побут
Життя під землею було складним. У зимовій резиденції жилося несолодко, про події в світі дізнавалися з радіоприймача, але не знали, що робиться навколо нас, в найближчих населених пунктах. Така тривала самоізоляція, звичайно, тиснула на психіку, адже зовні не долинало ні звуку.
Повстанці виходили на поверхню лише раз на добу, виключно вночі і ненадовго – подихати свіжим повітрям або дати привести себе в порядок жінкам, якщо такі були в схроні.
Навіть таке просте в нормальних умовах завдання, як приготування їжі, було для підпільників складним процесом. Адже щоб не бути виявленими, гарячу їжу і питво доводилося готувати на гасових пальниках. На такому пристрої каша, наприклад, варилася близько трьох годин, а кип’ятіння води для чаю займало півтори-дві години. Та й запаси їжі були невеликі. Звичайною нормою повстанця були 60-75 г сала і кілька сухарів на день.
Пошук та ліквідація
Буквально за кілька років радянські спецслужби розробили комплекс заходів з виявлення та захоплення бункерів, будинків і лісових укриттів повстанців. Співробітники держбезпеки відпрацьовували антиповстанські дії групами по 10-12 бійців з числа найбільш досвідчених солдатів і сержантів. Оперативно-розшукові групи могли, наприклад, демонстративно покинути район пошуків або населений пункт, щоб розслаблені підпільники, вийшовши зі схронів, потрапили в засідку. Під час пошуку криївок радянські спецвійська зазвичай використовували сталеві або дерев’яні щупи 2–3 м завдовжки – по три-чотири на відділення. Ними зондували долівку в хаті та ґрунт у лісі. За допомогою гака або залізного щупа на мотузці намагалися зачепити й відкрити люк криївки. Вхід до неї брали під приціл, а особовий склад розташовувався на безпечній, у разі кидка гранати, відстані. Тоді в люк кидали газову гранату. Частіше ж запускали сигнальні ракети, що отруювали підпільників димом та осліплювали. Далі до криївки запускали службового собаку або на мотузці опускали опудало з плащ-палаток, щоб з’ясувати, чи лишився хтось живий усередині
Радянські спецслужби кожну знайдену криївку детально описували, фотографували, заміряли. Згодом під час війни у В’єтнамі військові інструктори із СРСР ділилися інформацією про українські повстанські схрони з місцевими партизанами – комуністами.
